«Я б хотіла помститися за чоловіка та приєднатись до ЗСУ»: сповідь 19-річної вдови легендарного командира Павла Клепача
Він замало бачив цивільного, мирного життя… Він забагато бачив війни. Ішов туди, звідки інші тікають. У свій 29-ий день народження, під час виконання бойового завдання, захищаючи Україну, загинув воїн Павло Клепач із села Мацошин Львівської області. Сталось це 2 липня у Куп"янському районі Харківської області. Павло був командиром одного із піхотних підрозділів 116-ої окремої механізованої бригади. Не так давно одружився, мріяв про дітей та просто хотів бути щасливим. Не судилось.
Тепер 19-річна дружина воїна замість того, щоби відчувати тепло коханого, із слізьми на очах несе на його могилу квіти і змінила статус в соцмережі на болюче «вдова». І разом із родиною бійця створила петицію, в якій просить посмертно удостоїти Павла званням «Героя України», тому що він дійсно його заслужив! Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з бійцем з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі».
«Я відчула, ніби всередині все обвалилося, і зрозуміла, що мого коханого вже немає»
- Павло виріс у селі під Жовквою. Має батьків, матір Лідію і тата Богдана, а також рідну сестру Марію. Він з дитинства був впертим, упевненим та дуже розумним, — розповідає «ФАКТАМ» удова воїна Олександра Клепач. — Павло з дитинства мріяв стати військовим. Захоплювався радіоелектронікою, а незадовго перед загибеллю на війні почав збирати дрони, щоби забезпечити свою роту ними. Після школи він закінчив професійно-технічне училище, після того вступив до Львівського національного університету природокористування, також закінчив дворічну військову кафедру при Національній Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Був одним з кращих курсантів. Мав ступінь магістра у галузі автомобільної інженерії. Мріяв бути хорошою людиною та повернутись з війни до мене, до родини…
.jpg "Олександра та Павло Клепач")
— Як потрапив на війну і якою була реакція вашої родини?
- На війну Павло пішов добровольцем, 28 лютого вже був у військкоматі. З 4 березня 2022 року офіційно перебував на службі у лавах ЗСУ. Оскільки ми познайомились вже після цього, то вибору особливого не було, як то кажуть. Але наші родини були дуже щасливі за нас, а нас це ще більше тішило…
— Як познайомились із Павлом?
- У травні 2022 року, я саме тоді закінчувала школу. Ми познайомились у соціальних мережах. Все починалося з дружнього спілкування, а через місяць прийшло розуміння, що це більше, ніж дружба… І він обіцяв, що обов’язково повернеться до мене. Дарував квіти та інші приємності. Коли минув третій місяць від знайомства, Павло приїхав до мене у відпустку у моє рідне місто Українка. Ми вперше бачились, і він зробив мені пропозицію. Весілля було через пів року. Півтора роки щасливого шлюбу… Як мало це… Я тішилася, що зустріла справжнього чоловіка. Він не мав досвіду тоді, але старанно вчився та набирався досвіду, робив правильні висновки після помилок. Його побратими казали мені, що я не просто зробила його щасливим, а подарувала йому сенс. Як і він мені. І що ніхто не міг так підняти бойовий дух командира, як це робила я. Він так само був для мене всім, всім моїм життям, сенсом. І часто казав, що він від мене нікуди не дінеться, що обов’язково буде вдома, скоро, живим. І я його чекала.
Читайте також: «Війна закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть», — капелан Василь Іванюк
— Що розповідав чоловік про війну?
— Про бої він розповідав мало, адже не хотів, щоб родина переживала за нього. Завжди казав, що все добре, але все ж, після небагатьох розмов про це я починала плакати та переживати за нього ще більше. Адже постійно перебувати під ризиком смерті, втрачаючи побратимів, що стали другою родиною — невимовно страшно. А я жила ним та коханням до нього, тому дуже хвилювалась буквально весь час.
— Коли востаннє бачили чоловіка? Та коли востаннє чули?
— Востаннє ми бачились, коли він проходив навчання по підвищенню кваліфікації, вчився на командира роти. Ми провели щасливі 1,5 місяці разом. Коли він проводжав мене на потяг, я плакала, як ніколи. Можливо, вже тоді щось відчувало моє серце. Бо між нами був дуже сильний емоційний зв’язок, ми все відчували на відстані та наперед. Про останній дзвінок не пам’ятаю, але повідомлення від нього було надіслане за 1−2 години до загибелі. Приблизно в той же час я відчула, ніби всередині все обвалилось, хоча він не бував на зв’язку більше 9 діб, але тоді я відчула, що, певно, мого коханого вже немає.
«У свій день народження він вийшов на позицію та загинув, рятуючи побратима»
— Що вам відомо про обставини загибелі? Як дізнались трагічну звістку?
- Про обставини загибелі відомо не так багато, але Павло не мав йти на позиції, оскільки вже прийняв посаду командира роти і мав командувати підлеглими з КСП. Його відмовляли всі побратими та командування. Він мав йти у відпустку за кілька днів, але у власний день народження вийшов на позицію та загинув, рятуючи побратима. Він не встиг добігти до укриття. Загинув від мінометного обстрілу, прямий приліт уламка в голову. Смерть була миттєвою. Дізнались про загибель спочатку неофіційно. Оскільки я відчувала серцем щось не те, почала бити на сполох наступного ж дня, коли його тіло вже пів доби лежало на позиціях, близько до русні. Командир не повідомляв мені нічого, але дізналась з відправлених скринів переписки від його побратима. «Інформація по „Рамі“ достовірна, він 200». Пізніше ми з його рідною сестрою Марією дали запит в частину і через пару годин загибель підтвердили. Це було 4 липня приблизно. Наступного дня слідчий з Куп'янська відправив мені фото тіла, і я ледь не дістала удар. Це був мій Павлик…
— Де поховали Павла? Які він мав нагороди за життя?
- Поховали нашого героя на батьківщині, селі Мацошин під Жовквою, що на Львівщині, 9 липня, через тиждень після його загибелі. За свої заслуги перед країною він був нагороджений орденом святого вмч. Юрія Переможця, отримав іменний годинник від командувача ОСУВ «Таврія», відзнаку міністра оборони України «Залізний хрест» у 2023 році. 18 січня 2024 року був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
— Розкажіть про ініціативу зібрати підписи для отримання ордена «Герой України» посмертно?
- Ініціювали петицію ми разом з сестрою коханого Марією, ми написали її та оприлюднили наступного ж дня. Мій Павлик мав повернутись додому, але склалося так, що тепер ми змушені збирати підписи на посмертне призначення Героя України. І я дуже прошу всіх підтримати петицію. Бо своїми діями та вчинками Павло не раз доводив вірність присязі та державі, сміливо боронячи рідну землю, свою домівку. Виконував найскладніші бойові завдання, зберіг не один десяток життів своїх братів по зброї та цивільних людей. Понад усе любив життя, але віддав його за Україну та її мирне небо.
.jpg "«Ми мріяли про парні тату колись. Не встигли. Але тепер мій улюблений командир назавжди зі мною», — каже Олександра")
— Як переживаєте страшну втрату? Щоби хотіли втілити на честь чоловіка?
- Втрату ми всі переживаємо дуже важко. Я хотіла народити йому дітей, але не судилося. Поки я розриваюсь між всіма думками. Я б хотіла помститися за чоловіка та приєднатись до лав ЗСУ з часом, але такі рішення дуже тяжко приймати, особливо на гарячу голову. Але поки я жива, всі завжди чутимуть, знатимуть і пам’ятатимуть про нього, тому що Клепач Павло Богданович був не просто чоловіком, він був героєм, що віддав мені та іншим стукіт власного серця. В перші дні хотілось вбити себе, адже він був для мене всім, і я ним жила. Але він не хотів цього. І я не робитиму цього, тому що він чекає мене на небі, і я дуже хочу бути з ним там. Ми житимемо світлою пам’яттю про нього, виконаємо від себе все те, що можемо, аби хоча б частково виконати його волю. Ми мріяли про парні тату колись. Не встигли. Але тепер мій коханий командир назавжди зі мною, він став моїм першим навіть на татуюванні… Я більше ніколи не зможу заснути у обіймах свого Павлика, не зможу поцілувати, нагодувати смачним борщем, плакати від радості, коли він приїжджає у відпустку. Я не знаю, як жити з цим, як жити без нього. Без свого коханого серденька…
Раніше «ФАКТИ» писали про капелана з Черкас, який разом з двма своїми братами служить у ЗСУ: «Всі чекають на швидку перемогу, але мають бути ті, хто її наближатиме».
319Читайте нас у Facebook
