«Росіяни розстріляли машину батьків. Мама загинула, пораненого батька я прооперувала сама»: історія лікаря з Бучі, яка рятує переселенців
Життя хірурга-травматолога Оксани Мироненко війна зруйнувала двічі: у 2014 році, коли жінка разом із чоловіком та дітьми змушена була виїхати з Луганська, та у лютому 2022-го, коли вони з родиною вже жили у Бучі Київської області. У березні росіяни вбили матір Оксани. Батька, якого було тяжко поранено, Оксана врятувала, самостійно зробивши йому операцію.
Незважаючи на пережите, Оксана не здалася. Переїхавши на Івано-Франківщину, почала там оперувати поранених військовослужбовців та цивільних, яких привозили із «гарячих точок». Паралельно почала допомагати у розселенні переселенців. Незабаром ініціатива Оксани переросла у створення благодійного фонду. Оксана та її команда вже допомогли тисячам переселенців, і продовжують робити це щодня.
«Мама з татом із Щастя приїхали до нас у Бучу 23 лютого»
Свій фонд Оксана Мироненко назвала «Наш сокіл» — на честь мами Наталії Соколовської. Росіяни вбили Наталю в той момент, коли вона разом із чоловіком, батьком Оксани, намагалася виїхати з окупованої Бучі до Києва. Це сталося 4 березня.
.jpg "Мама Оксани Мироненко – Наталія Соколовська")
- Батьки планували приїхати до Києва, забрати моїх дітей та разом із ними виїхати на захід України, — розповідає «ФАКТАМ» Оксана Мироненко. — Ми з чоловіком мали залишитися у Києві. Ми обидва лікарі, і розуміли, наскільки важлива наша робота в такі моменти. До того ж ми вже пережили війну, і знали, що в критичній ситуації вміємо зібратися і робити те, що від нас вимагається. 2014 року війна застала нас у Луганську. Тоді ми встигли посадити в останній поїзд дітей разом із моїми батьками, а самі залишилися. Ще сподівалися, що окупації не станеться, і цей страх скоро закінчиться. А коли місто все ж таки окупували, нас довгий час звідти не випускали — було багато поранених, і їм потрібні були лікарі. Те, що я лікар, у якомусь сенсі мене врятувало — я була потрібна терористам як професіонал, і вони не робили зі мною те, що творили з багатьма іншими жінками.
Читайте також: «Вціліла лише чавунна пічка»: Валерій Харчишин показав, як розбирає завали свого знищеного будинку
Коли нам із чоловіком все ж таки вдалося звідти виїхати, ми поїхали до Києва. Спочатку жили у знайомих. Друзі допомогли нам із орендою житла (людям із Луганська тоді здавали квартири вкрай неохоче), і ми влаштувалися під Києвом. Останні три роки жили у гарному дерев'яному будинку в лісі у Бучі. Ми з чоловіком працювали у відомій медичній мережі «Добробут», і життя, здавалося, налагодилося. Батьки залишалися у місті Щастя Луганської області, яке на той момент не було окуповано. Але буквально за день до 24 лютого ми вмовили батьків приїхати до нас. Я не вірила, що можлива повномасштабна війна, але ситуація в Луганській області вже загострилася, і ми вирішили, що батькам краще поїхати. Мама з татом приїхали до Бучі 23 лютого. А 24-го вони мали відзначати річницю весілля — 43 роки разом…
Першого дня нам, як і багатьом іншим, помилково здавалося, що в Бучі буде безпечніше, ніж у Києві. Але коли прилітати стало зовсім близько, відчуття безпеки пройшло. А коли стало зрозуміло, що росіяни дуже близько і вже заходять до Бучі, я зрозуміла, що треба рятувати дітей. Дочці 11 років, а я ще в Луганську бачила, що з дівчатками її віку творили російські солдати.
Батьки їхати з Бучі відмовилися. Ми з чоловіком та дітьми зупинилися у друзів у Києві. Чоловік одразу заступив на чергування — «Добробут» на той момент уже працював як госпіталь та приймав поранених. Я залишалася з дітьми і на телефонному зв'язку з батьками. Довго вмовляла їх поїхати, і ввечері 3 березня вони сказали, що наступного дня намагатимуться виїхати. Вранці 4 березня зателефонували: «Ми їдемо».
Читайте також: Купують у Голландії передові технології для війни: як рашисти обходять санкції
Я попросила маму по дорозі не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і, якщо не так, розвертатися і їхати назад. Навіть подумати не могла, що це була наша остання розмова. Досі шкодую, що не сказала їй щось інше… Але я справді хотіла якнайкраще. Далі з ними на зв'язку вже була сестра. Проїзд, через який батьки планували вирватися до Києва, закрили перед носом. Їх розвернули, і мати згадала, що є ще одна дорога. Батьки не знали, що ця дорога вже кілька годин обстрілювалася росіянами, тож поїхали туди.
.jpg "Батьки Оксани Мироненко")
Проїхали кілька метрів, і по їх машині почали стріляти. Мама з татом вибігли із салону, почали стукати у всі двері, але все навколо було зачинено. Вони повернулися назад у машину, і тато, розвернувшись, спробував поїхати. Але росіяни знову відкрили по них вогонь. Мама загинула одразу. А тата поранило, і він знепритомнів. Сестра зателефонувала мені з іншого телефону і, ридаючи, розповіла все, що змогла почути. Я сказала їй у жодному разі не вішати слухавку і намагатися докричатися до батьків. Сестра продовжила їх звати, і в якийсь момент тато її почув. Її голос привів його до тями. Він вибіг із машини. Двері пасажирського сидіння не відчинялися, і тато хотів витягнути маму через розбите скло. Але потім побачив, що вона загинула… «Навіть у той момент вона була такою гарною, — розповідав потім тато. — Її поранили в голову ззаду, і в грудну клітку. А обличчя залишалося чистим і красивим…»
Схопивши телефон та якісь документи, тато під обстрілами вибіг з машини і кинувся до відкритої неподалік хвіртки. Там забіг у сарай, ліг на підлогу і відключився. Коли мені вдалося з ним зв'язатися, він повідомив, що мами більше немає, машина вибухнула, а сам він поранений. Я намагалася відключити емоції і якнайдокладніше розпитати його про поранення. Потім розповіла йому, як правильно перев'язати поранену руку і почала шукати варіанти, як його звідти витягнути. Довго розмовляти телефоном тато боявся — чув, як поряд ходили росіяни, стріляли, і розумів, що його можуть знайти по доріжці крові. Я тим часом звернулася до всіх можливих служб, дійшла до губернатора… Але в це місце ніхто не їхав, це було надто небезпечно. На щастя, через треті руки мені вдалося знайти людей, які були за сто метрів від батька. Вони взяли татовий номер телефону і розповіли йому, куди йти. Тато йшов городами, під обстрілами, і все ж таки знайшов цих людей. Вони надали йому першу допомогу, за що все життя їм вдячна.
«З пов'язкою на голові і білою ганчіркою в руках батько пройшов два російські блокпости»
- Пізніше поранений тато зміг вибратися в Ірпінь, — продовжує Оксана. — З пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пройшов два російські блокпости. Говорив з окупантами російською. Коли ті побачили у його паспорті реєстрацію на Луганщині, пропустили. Ще пощастило, що окупантів відволікли якісь п'яні. Тато розповідав, що він ішов і бачив, як довкола лежали мертві люди… Коли тато нарешті опинився у Києві, я відвезла його до «Добробуту» і сама прооперувала. Говорять, що не можна оперувати своїх близьких — на емоціях можеш втратити контроль. Але мені не було кого попросити. Хірургів по кисті не так багато, і так збіглося, що це якраз моя спеціалізація. Тож я зробила це сама. Мені вдалося зібратись. Більше того, в очікуванні, доки тато вийде з наркозу, прооперувала ще одного пораненого бійця.
Після цих подій Оксана із чоловіком вивезли родину на захід України. Зупинились на Івано-Франківщині.
- Окрім особистих речей, у нас були із собою сумки з хірургічними інструментами та медикаментами — на випадок, якщо в дорозі комусь доведеться надавати допомогу, — каже Оксана. — Опинившись в Івано-Франківську, ми з чоловіком одразу включилися у роботу — наші послуги знадобились у шпиталі, куди привозили поранених «азовців». Паралельно займалися збором гуманітарки — змогли відправити до Лисичанська цілу фуру з речами першої необхідності. А будучи на зв'язку з відомою організацією «Схід SOS», я почала організовувати прийом та розміщення переселенців, що прибувають у регіон. Одним із перших був запит від колеги, начмеда Сєвєродонецької лікарні, звідки потрібно було евакуювати 18 поранених. Нам вдалося організувати прийом цих пацієнтів у Лисецькій райлікарні на Івано-Франківщині. І в результаті ми прийняли навіть не 18, а понад п'ятдесят осіб. Окремо домовлялися зі «швидкими» — приватними та державними, які мали зустріти цих людей. Було нелегко, але все вийшло.
Читайте також: «Тарас міг катапультуватися, але не став, щоб відвести літак від села»: на Миколаївщині героїчно загинув пілот-винищувач
З того часу було багато таких евакуацій. Мені дзвонили знайомі: «Зможеш прийняти ще людей?» І я робила все можливе та неможливе для того, щоб це організувати. Загалом у Івано-Франківському регіоні ми розподілили понад п'ятсот переселенців. Серед них багато тяжко хворих, лежачих, яким потрібний особливий догляд. Поступово в мене з'явилася ціла команда з волонтерів. Наприклад, Рома, який уже став членом моєї родини. Його якось прислали до мене «поволонтерити» — а тепер, коли я їду до Києва, він сидить із моїми дітьми. Або доньки переселенки з Ірпеня, яку я прооперувала — познайомилися зі мною через матір, а в результаті приєдналися до моєї команди. Наша команда вже як справжня родина. Рома мені як старший син, а Іванка вже давно в нас стала головною, це я вже її підлегла (посміхається. — Авт.).
Я завжди говорю, що люди в нашому фонді здатні зробити неможливе. Навіть якщо мова про важкого пацієнта-переселенця, якого, здавалося б, зовсім нікуди прилаштувати, вони знайдуть місце. Ми вигадали кілька схем розміщення людей — розміщуємо їх на турбазах, у будинках, знаходити які допомагає союз ріелторів, а деякі приміщення обладнаємо під територіальні центри для людей похилого віку, які потім беруть на баланс місцеві ОТГ. Крім того, одна з наших дівчаток-волонтерів вже найкращий ріелтор з бюджетного житла — знає область найкраще за всіх чиновників.
Звичайно, ми стикаємося з величезною кількістю труднощів. Деякі з них пов'язані з бюрократією, деякі з небажанням чиновників на місцях щось робити, навіть якщо розроблено відповідний механізм. Деяких доводиться змушувати працювати. На мої дзвінки вже не відповідає половина співробітників адміністрації області, бо знають: я дзвоню із проблемою, яку треба вирішувати.
Історій про те, як фонд Оксани допоміг сім'ям переселенців — сотні. Це історії людей, яких вдалося вивезти разом із родичами з-під обстрілів на Донеччині, Харківщині, Миколаївщині. І не просто вивезти, а розмістити в гідних, досить комфортних умовах. Наприклад, ЗМІ розповідали про Єлизавету із села в Ізюмському районі Харківської області, яка змушена була виїхати разом зі своїми чотирма дітьми евакуаційним автобусом на Полтавщину. Окремо волонтери вивезли її лежачу бабусю, яку спочатку розмістили у лікарні на Івано-Франківщині, а потім «Наш сокіл» та «Схід SOS» знайшли для сім'ї будинок у селі, де встановили піч, сантехніку та все необхідне. Тепер сім'я знову разом.
- Багато хто бояться виїжджати з регіонів, де зараз дуже небезпечно, саме через лежачих родичів, — каже Оксана Мироненко. - Вони впевнені, що на таких людей ніде не чекають, і їм не буде де жити. Це не так — на вулиці ми точно нікого не залишимо. Хоч як би це було складно, ми можемо організувати і евакуацію, і зустріч із реанімобілем, і подальше розміщення. Головне, щоб люди залишилися живими. Тому що ціни на людське життя не існує. До речі, «Наш сокіл» — це не єдиний проект. Ще я очолюю благодійний фонд медичної мережі «Добробут» Dobrobut Foundation. «Добробут» щодня приймає постраждалих внаслідок воєнних дій — і завдяки фонду цим людям вдається допомагати безплатно. Наші поранені військовослужбовці отримують якісне лікування та проходять реабілітацію у гідних умовах. Ми вдячні всім, хто робить донати. Усім, хто пропонує будь-яку допомогу — чи то 10 гривень, чи можливість відвезти щось машиною переселенцям, якими опікується «Наш сокіл». Все це щодня наближає нас до перемоги.
Нагадаємо розповідь мешканки Бородянки під Києвом про страшні дні окупації: «Здавалося, що настає кінець світу».
1970Читайте нас у Facebook
