«Я — фаталіст. Кому судилося згоріти, не втопиться»: Анатолій Солов’яненко про зміни у житті під час великої війни
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Анатолій Солов'яненко згадав найважчі дні, приліт, свідком якого він став, та розповів, як би на війну відреагував його батько, великий український оперний співак Анатолій Солов'яненко.
«Вважав, що це не може статися за жодних обставин»
— Анатолію, яким був для вас початок великої війни?
— Я до останнього не вірив, що вона буде можлива. Вважав, що це не може статися за жодних обставин. 23 лютого 2022 року у нас йшла вистава «Наталка Полтавка». Після її закінчення до мене до кабінету зайшли колеги, які були налякані останніми новинами. Пригадую, я їм сказав, що це неможливо. Наступного дня у нас була планова вистава, у мене мали відбутися репетиції. Але ранок усе змінив.
Читайте також: Жертвою окупантів став соліст балетної трупи Національної опери України
— Ви прокинулися від вибухів?
— Ні, я нічого не чув. Прокинувся, подивився на телефоні час і побачив багато повідомлень, пропущені виклики — від мами, друзів. Мама була в будинку під Києвом, я вирішив, що треба терміново до неї їхати. Щоправда, перед цим довелося простояти чотири години на заправці. Я весь час відстежував, як розвиватимуться події й ввечері 24 лютого все ж таки вирішив відвезти родину на західну Україну. 20 годин ми їхали до Мукачева. Зазвичай я цю дистанцію долаю за вісім годин. До речі, того дня, вперше за багато років, знову пив каву. Щоб не заснути за кермом.
— Тоді дорогами було багато блок-постів.
— Так, з'явилися «змійки» з машин. Але я розумів, що треба відвезти рідних до безпечного місця. Планував одразу повернутись до Києва, але швидко стало зрозуміло, що найближчим часом працювати не зможемо. Ми зняли в Мукачеві квартиру, і я повернувся до Києва у квітні.
— В надії відкрити Національний оперний театр?
— Так. Ми зустрілися з директором театру Петром Яковичем Чуприною та ухвалили рішення про відновлення роботи. Пам'ятаю день, коли я прийшов до свого кабінету в театрі й звідти провів відеозум з оперною трупою. Артисти тоді були у різних містах України, хтось за кордоном. Але та розмова стала дуже важливою для всіх — колеги побачили, що я на місці, у робочому кабінеті.
Звичайно, нам потрібен був час на розгойдування — відновити сезон ми вирішили 21 травня 2022 року. То була субота і дата припадала на День Європи. Мені здалося, що це буде дуже символічно. Ми відкрилися «Севільським цирульником», а 22 травня йшла «Наталка Полтавка».
«З оперної трупи не повернулося три солісти»
— Отримати дозвіл на відкриття театру під час активної військової фази було, мабуть, досить складно.
— Ми мали узгодити все зі службою з надзвичайних ситуацій. Отримати офіційний дозвіл на кількість людей у залі для глядачів. Досі ми приймаємо лише 459 осіб замість 1304. Саме стільки людей вміщує наше укриття. Під час повітряної тривоги ми зупиняємо виставу та спускаємось у притулок, потім продовжуємо. На жаль, таке іноді буває. Але глядачі все розуміють.
Пам'ятаю, коли у квітні ми ухвалювали рішення про початок роботи, сиділи з Петром Яковичем у його кабінеті та дивилися у вікно на перехрестя Богдана Хмельницького та Лисенка. Там бачили лише три ворони та собаку. Тоді ми запитували себе: хто піде в театр? Вирішили спробувати, зробили онлайн-продаж на чотири вистави. Протягом трьох днів усі дати було продано повністю. Пам'ятаю, в ті перші дні я часто виходив у перерві в зал і питав глядачів, чому вони прийшли на виставу. Суть відповідей була однакова: театр дає людям можливість хоча б на кілька годин перенестись у те довоєнне життя. Думаю, у цьому і є зараз наша місія.
— Трупа зібралася знову у повному складі?
— З оперної трупи не повернулося три солісти. Чоловіки. Не говоритиму хто, нехай це залишиться на їхній совісті. Але ми змогли повноцінно працювати, і зараз у нас вистави тривають чотири дні на тиждень. Ми навіть випустили кілька прем'єр, серед яких «Травіата», яку я став готувати ще до війни. За час повномасштабного вторгнення були гастролі в Японії, зараз плануються в США.
Ще до війни я розумів, що треба створювати українську оперну виставу для дітей. Тоді замовив чудовому українському композитору Юрію Шевченку оперу «Кіт у чоботях». Три роки тривала робота над партитурою. Юрій Валентинович приніс мені її за десять днів до повномасштабного вторгнення. На жаль, наприкінці березня 2022 року його не стало. Вистава була поставлена на сцені в жовтні 2023 року моєю талановитою колегою Оксаною Тараненко, у чудовій сценографії Марії Левитської.
— Російський репертуар виключено із театральної афіші?
— Це позиція моя та всього колективу — ці твори не можуть звучати на нашій сцені!
— Бомбосховище Національної опери навіть стало героєм одного з українських серіалів. Воно було збудовано давно?
— Насправді це приміщення гардероба, яке сертифіковане як укриття — мінус перший поверх, залізобетонні перекриття. Там є доступ до води, достатньо виходів, але може приймати лише 459 осіб. На жаль, локаційно від метро ми розташовані далеко. Інакше ми відкрилися б повною залою.
«Батьків звали переїхати до москви кілька разів»
— Що дає вам зараз сили?
— Колектив, який став дуже згуртований. Нині це відчувається ще сильніше. Це реально моя друга родина. Кожну виставу зал практично заповнений — я бачу, що наша справа потрібна і затребувана. Що може бути краще?
— Війна багато чого змінила у житті людей.
— Ми стали контрастніше ділити все на добро і зло. Зникли розмиті грані. Стало все чіткіше. Планувати життя все одно продовжуємо. Інша річ, що ми готові до змін.
— Чи був момент, коли було страшно?
— Напевно, ні. Першого дня був момент розгубленості. Потім треба було зібрати себе «докупи» і приймати рішення. Потім для мене важливо було прийти знову до свого кабінету та оголосити, що ми відкриваємося. Впевнений, те рішення було правильним.
— За два з половиною роки багато хто звик до тривог, вибухів…
— І я до всього звик. Мене не лякають тривоги. Вдома, буває, можу її проспати. Мабуть, немає страху, але є втома. Але вже є як є.
.jpg "\"Я до всього звик. Мене не лякають тривоги\", - каже Анатолій Солов'яненко")
— У Києві були прильоти і по центральній частині, де знаходиться театр.
— На щастя, біля театру нічого не сталося. Але нещодавно я опинився неподалік місця, де впав уламок на заклад освіти культурної сфери. Їхав у машині у справах бульваром Лесі Українки, почалася тривога, і за кілька хвилин я побачив стовп диму. Потім поїхали «швидкі». Я взагалі фаталіст, завжди покладаюся на долю. Вважаю, кому судилося згоріти, не втопиться.
Читайте також: Змінила пуанти на берці та автомат: балерина національної опери пішла захищати країну від рашистів
— Думаєте, що сьогодні сказав би ваш батько, уродженець Донецька, знаменитий оперний співак Анатолій Солов'яненко?
— Навіть боюся про це думати. Ця історія для мене розпочалася ще раніше. 2016 року в Донецьку померла рідна молодша сестра батька. Ми не могли з нею попрощатися, передати гроші. Я тоді думав, що б сказав батько, не кажучи про те, що це рідний край, з яким у нього все пов'язано. Це була б найважча історія. У мами дитинство пройшло у Бахмуті. Вона теж важко переживає все, що відбувається.
— Був час, коли їм пропонували переїхати до москви.
— Але батько був мудрою людиною і розумів, що йому не треба туди. Їх із мамою звали переїхати до москви кілька разів, але вони відмовлялися. Для тата було важливо жити та працювати саме в Україні.
— Вже думали, якою виставою відзначите нашу Перемогу?
— Думаю, це буде концерт. Дай Боже, щоб ми вже найближчим часом склали його програму. Отже з нетерпінням чекаємо на цю дату і наближаємо нашу Перемогу.
8501Читайте також: «Я стояла на сцені, а моя дочка під обстрілами їхала евакопоїздом»: оперна прима Людмила Монастирська про пережите за час великої війни
Читайте нас у Facebook
