«Текст моєї пісні „Повертайся живим“ народився у перші дні війни в бомбосховищі», — Shadu

— Ксеніє, почну з класичного наразі запитання: де вас застала війна?

- Дізналася про початок війни вранці 24 лютого, як, загалом, і більшість українців. Я спокійно спала, поки нас з чоловіком не розбудив дзвінок моєї свекрухи, яка живе в Маріуполі. Вона повідомила, що почали бомбити її місто та інші мирні міста України. Звичайно ж, у таке несила було повірити, хотілося думати, що це якась помилка, що вона щось переплутала, а насправді все нормально… Потрібен був час, щоб взагалі сприйняти таку інформацію і усвідомити: мирне життя закінчилося, почалася війна і все тепер буде по-іншому.

За кілька днів ми зрозуміли, що треба спати одягненими, щоб встигнути зібратися максимально швидко. Попри те, що часті сирени почали викликати відчуття, що можна й не бігати в бомбосховище, бо не буде ніяких обстрілів, що це просто дарма витрачений час на перебіжки і перебування в укритті, ми розуміли, що це не так. Ти можеш сто разів бігти в бомбосховище, і обстрілу або бомбардування не буде, а на 101-й, коли ти вирішиш, що вже немає сенсу бігти, саме в цей момент, у будинок потрапить ракета.

Тому ми вирішили відразу, що завжди будемо реагувати на сигнал тривоги. Але тут у нас теж була складність: хоч це укриття (підвал ТЦ), знаходився за 5 хвилин від будинку, до нього потрібно було ще добігти. А оскільки мій чоловік відновлювався після інсульту, він не міг швидко пересуватися, повільно ходив, про біг взагалі не йшлося. Йому потрібна моя допомога, щоб одягтися, зашнурувати взуття і бути готовим до виходу.

Ми вирішили спробувати виїхати у спокійніше місце, де менше сигналів тривог. Так ми почали їздити по Західній Україні. Але без постійних занять з реабілітологом чоловік став гірше ходити. На той момент він не тренувався вже більше ніж місяць. Після інсульту не можна робити такі великі паузи. Тому ми знайшли реабілітаційний центр у Молдові, в середині березня чоловік пройшов воєнну комісію у військкоматі, як усі чоловіки Украіни, і йому дозволили виїхати на реабілітацію до Кишинева.

— Де зупинились і як вас прийняли у Молдові? Що найбільше вразило, а що виявилось неприємним?

— Зараз у Кишиневі ми знімаємо невеликий будиночок. Нам дуже пощастило — господарі, які нам його здають, виявилися душевними і дуже підтримують українців. За той час, що ми провели в Молдові, у нас склалося враження, що основна частина людей у ​країні, принаймні ті, з ким ми стикалися, максимально підтримують нашу країну і цілком адекватно сприймаю ситуацію щодо того, хто реально є агресором і бомбить мирні міста! Напевно, якась кількість неадекватних ватників є і в Молдові, як в будь-якій пострадянській країні. Але особисто ми з такими людьми не зустрілися жодного разу! Всі люди з Молдови, з якими ми спілкувалися, завжди висловлювали бажання допомогти українцям і дійсно допомагали чим могли!

— Ваша пісня «Повертайся живим» вразила серця сотень тисяч людей. Як працювали над її створенням?

— Як співачка та автор пісень, я не могла не висловити свої емоції у музиці та віршах. І так у перші дні війни в бомбосховищі народився текст моєї пісні «Повертайся живим». Створюючи її, я хотіла, щоб комусь з українців у цей тяжкий час вона, можливо, допомогла зберегти силу духу, дала надію, надихнула на щось.

Читайте також: «Я послала путіна слідом за російським кораблем»: Марія Бурмака про війну та смерть друга

— Серед ваших родичів та друзів є ті, хто воює на фронті чи вступив тероборону?

— Так склалося, що реабілітологи мого чоловіка боронять нашу країну в рядах ЗСУ. Я захоплююся їх мужністю.

— Композицію «Коли я» ви присвятили тим, хто був вимушений покинути рідну домівку та близьких людей через страшні та сумні події в Україні…

— У перші ж дні російського вторгнення багато українців залишили свої домівки в пошуках безпеки, і я, на жаль, опинилася серед них. Не було жодного дня, коли б я не мріяла про повернення додому, до Києва. Я розумію, наскільки складно зараз людям, які залишаються в Україні, переживати нескінченні повітряні тривоги, загрози ракетних ударів. Але, повірте, коли ви перебуваєте не вдома, а в іншій країні — це теж складно морально. Якийсь час я не могла нормально їсти, майже не спала. Не було дня, щоб я не сиділа годинами в пабліках новин. З кожною страшною новиною ставало все гірше й гірше — в мене з'явився синдром біженця. Принаймні, це так називається. Це не просто пісня — це крик моєї душі. У ній — всі мої переживання, вся моя туга за домом!

— Як взагалі в такий складний час ви знаходите сили, щоб писати? Звідки берете енергію?

— Я маю одне правило: коли мені добре — я сідаю за клавіші та пишу музику, коли мені погано — теж лікуюсь творчістю. Тому, щоб не з’їхати з глузду, я пишу. Пишу багато. Мабуть, багато з того, що написала, ніколи й не вийде. Але для моєї психіки так легше пережити цей страшний час.

— Чим зараз займаєтесь?

— Зараз я живу між Києвом та Кишиневом. У Молдові, де проходить реабілітацію мій чоловік, займаюсь волонтерством, беру участь у мітингах на підтримку України, пишу нові пісні. А в рідний моєму серцю Київ їжджу на їх запис та ротацію. А ще як блогер воюю на своєму фронті — інформаційному. З перших днів війни намагалася донести правду до своїх підписників — росіян, розповісти, що насправді їх армія вбиває, гвалтує наших людей, руйнує житло, школи, лікарні, музеї тощо. Вірила, як і багато інших діячів культури, бізнесу, та й непублічних людей, які зверталися до «простих росіян», що вони жахнуться від почутого і будуть чинити опір тому, що відбувається. Які ж бо ми були наївні! Чого наслухалися! Переконати людей, яким десятиліттями вбивали в голову методички про нацистів в Україні, неможливо. Та я не полишаю надії «достукатися» хоч до когось.

Читайте також: «У нас був лише один шанс на порятунок»: Валентина Хамайко з дітьми залишалась в домі під Києвом під час обстрілів

— У вашій пісні «Не Делай Мне Волны» йдеться про токсичні стосунки. А чи було з вами таке у житті?

— Колись давно у минулому в мене були дуже тяжкі відносини з одним хлопцем. Я «втюрилася» як старшокласниця. Він знав це і просто маніпулював мною, як міг. В мене не могло бути власної думки, я повинна була робити усе, як він скаже, виглядати, як він хоче! Це було дуже складно морально. Я кохала його, але розуміла, що так жити більше не можна. Тому прийняла рішення від нього піти і почати нове життя. Це було найкраще рішення в моєму житті. Дівчата, якщо ви зустрічаєтеся з абьюзером, будь ласка, не терпіть. Кохання пройде згодом, а жити треба зараз!

— Чимало ваших колег, які раніше гастролювали у рф, з першого дня війни допомагають українській армії та записують патріотичні хіти. Дехто таких засуджує, мовляв, перевзулись. А яка у вас думка?

— Я категорична в цьому питанні. Таких артистів не поважаю. Але! Навіщо зараз думати і говорити про те, що було в минулому? Якщо ці люди змінили свою точку зору, роблять все для того, щоб допомогти нашій країні виграти війну з росією, а не просто хайпляться, то дякувати Богу. Я дуже рада, що ці артисти вчасно змінили свою позицію.

Читайте також: «Снаряд влучив у стіну нашої спальні»: Вадим Карп’як відновлює свій будинок у Бучі

— Війна вас змінила?

— На жаль, вона змінює людей, і вже ніколи ми не будемо такими, як раніше… Щодо мене, я стала більше цінувати все, що маю в житті, — свою родину, рідний дім і, яким би пафосним це не видавалося, свою українську ідентичність. Пишаюся тим, що я УКРАЇНКА, пишаюся своєю країною і її громадянами — справжніми патріотами. Вірю в нашу перемогу!

— На ваш погляд, чи можна зараз говорити про якийсь новий етап відродження української культури?

— Повномасштабне вторгнення російських військ на територію України, попри той жах, що принесло з собою, на мій погляд, стало поштовхом, каталізатором багатьох культурних процесів: це і перехід багатьох російськомовних на українську мову, і зміна ставлення до української ідентичності, і небувале зростання зацікавленості історією нашої країни тощо. Думаю, в образах сучасних героїв — бійців ЗСУ, волонтерів — наші музиканти, режисери, письменники, художники знаходитимуть натхнення, передаватимуть у своїх творах і біль трагедії, що прийшла на нашу землю, і мужність та стійкість українців, їх любов до своєї землі, віру у нашу спільну перемогу.

— Що зараз можуть зробити західні артисти для допомоги Україні, або, можливо, щоб достукатись до своїх фанів у росії?

— Я дуже вдячна усім західним артистам за те, що вони не дають змоги забути про війну! За те, що вони на кожному концерті висловлюють повагу до України та зневагу до країни-агресора росії та її імператора. На жаль, до російських фанів вони ніколи не зможуть достукатися! Ніхто до цього покоління росіян не зможе пробитися! Воно для всього світу втрачене. З цим просто прийдеться змиритися. Маю надію, що вони вистроять таку залізну завісу від всього світу, що ми з ними ніде не будемо бачитися.

— Ксеніє, від кого успадкували талант до музики? Як батьки ставились до захоплення вокалом?

— Моє дитинство пройшло в Криму — мальовничому селищі Партеніт на березі Чорного моря. Припало воно на 1990-ті роки, тож всілякі труднощі, включаючи матеріальні, моїй сім'ї були знайомі. Батькам часто затримували зарплатню, у нагоді ставав бабусин город, на якому всі допомагали влітку, щоб мати овочі та фрукти. Але попри все, побачивши моє бажання співати, батьки возили мене на уроки до педагога з естрадного та джазового вокалу в Сімферополь, за 70 км від нашого селища, а потім на конкурси, спочатку в Криму, а згодом і в Донецьк («Зірки та зіроньки»), Скадовськ («Чорноморські ігри»), Київ («Крок до зірок») та інші.

Багато односельців вважали моїх батьків нерозумними, бо в такий важкий час вони витрачали кошти на мої заняття, фонограми, сценічні костюми (деякі з них мама шила сама або перешивала зі своїх речей). А щодо таланту — українці співучий народ, тому в нашій сім"ї співали всі. Але, думаю, успадкувала голос від бабусі, татової мами, яка має чудовий голос, хоча ніде не вчилася співу.

— Ви працювали на відомих проєктах «Україна має талант», «Голос країни», «Танці з зірками» та інших. Чим саме займались?

- Сім років я присвятила режисурі на телебаченні. Працювала на СТБ та «1+1» на найтоповіших проєктах. Мені подобалося креативити та керувати процесом. Я дуже творча людина і якщо беруся за щось, роблю це з фанатичністю. Я була режисером «Х-Фактору», «Україна має талант», «Голос Країни», «Модель Х», «Танці з зірками».

Кожен із цих проєктів — маленьке життя, де залишилася частинка мене. У мене була купа комплексів та абсолютне неприйняття себе. Тому за кадром я почувалася довгий час дуже комфортно. На «Х-факторі» я працювала з учасниками шоу. А ось на «Голосі» і з учасниками, і з тренерами. На зйомках тренерів у нас завжди була приголомшлива та тепла атмосфера, попри дедлайни та загальну втому. Коли я знімала для «Голосу» Дана Балана, він сказав, що у мене неймовірна енергетика, яка відчувається за кілометр, що він дуже мало зустрічав людей з подібною енергетикою. Але за всі ці роки не минуло дня, щоб я не згадувала музику.

— Ви вже згадували про свого чоловіка та його хворобу. Знаю, що саме він вплинув на ваше рішення розпочати сольний проєкт. Як зараз він почувається?

- 14 лютого 2020 року моє життя розділилося на до і після. У мого чоловіка стався інсульт. З цього дня почалася важка боротьба за життя найріднішої для мене людини. Інсульт стався несподівано. Погодьтеся, у молодому віці, ніхто навіть не уявляє, що це таке. Так було з нами. Це були найскладніші часи у моєму житті. Ніколи нікому не побажаю відчути, коли рідна людина може, по суті, може померти у тебе на руках. Мені довелося кинути роботу на телебаченні, щоб доглядати чоловіка.

Після того, як сталася ця біда, я задумалася про своє життя: на що я витрачала його? Чи була достатньо щаслива? Наше життя будь-якої миті може обірватися! Кожна хвилина є цінною. Я зрозуміла, що якщо не спробую повернутися до музики, ніколи собі не пробачу. Мій чоловік знайшов у собі сили вижити і залишитись зі мною. І це було диво! Справжнє диво.

У червні 2020 року, коли чоловік почав потихеньку вставати на ноги, я ще раз запитала себе: чого ж насправді ти хочеш? Все моє тіло і свідомість кричали про одне: я потребувала повернення в музику, як кисню! Мій чоловік був на волосині від смерті. Цей випадок показав, що життя одне, і воно може обірватися будь-якої миті. Саме тому я хочу прожити його так, щоб потім не карати себе нездійсненими мріями. Рішення про старт моєї кар'єри, звичайно ж, ми приймали разом. Мій чоловік завжди знав, що я талановита музикантка, тож повністю підтримує справу, якій я віддаю зараз усю себе. Він вірить у мене та мій успіх і завжди підтримує.

Раніше в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» популярна телеведуча Надія Матвєєва згадала перші місяці війни, розповіла про свої страхи та дала корисні поради.

Читайте також: «Квіти мінних зон» від Святослава Вакарчука: лідер «ОЕ» показав пронизливі кадри війни

Фото надано Shadu

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News