«Росія хоче призупинити війну, і катастрофа на АЕС ідеально для цього підходить», — командир взводу спеціального підрозділу ГУР «Артан» Андрій Мельник

— Андрію, зазвичай військові розвідники приховують своє обличчя. Але ви не робите цього. Чому?

— Та якось так пішло з самого початку служби в Головному управлінні розвідки, а потім вже не було сенсу ховатися.

— Яким був для вас ранок 24 лютого?

— Якщо чесно, десь за пів року до того мені сказали, що буде велика війна. Часто намагався уявити, як воно все буде, але при цьому лягав спати й думав: «Та яка масштабна війна в сучасному світі? Це ж неможливо». Однак всі побачили, як воно сталося.

23-го увечері пролунав дзвінок: «Вранці точно почнеться, будь готовий». Попередив рідних, щоб зібрали речі, підготувалися виїжджати й т.д. Коли прокинувся від звуку ракетних вибухів, подзвонив тим, хто мене попередив: «От і почалося». У мене всі речі вже були складені. Поїхав до мами (я корінний киянин), хотів вивезти з Києва її та мого семирічного сина, бо знав, що скоро почнеться паніка. Але лише марно втратив час — всі мої відмовилися виїжджати. Напередодні ми домовлялися про одне, а вранці все пішло по-іншому.

Поїхав у Васильків, де працював радником міського голови. Встиг швиденько проскочити ще до великих заторів.

У мене юридична освіта. Але я став політтехнологом, спеціалізувався на виборах. Провів чимало виборчих кампаній мерів та народних депутатів. У Василькові теж займався виборами, а потім вирішив там залишитися працювати.

— До того з війною не стикалися?

— Ні. Лише була військова кафедра у виші. Тобто мав елементарні навички на мінімальному рівні та непогану спортивну підготовку.

— У той жахливий ранок повсюди панував хаос.

— Людей, звісно, лякала невідомість. Щодо військових, спостерігав в перші години деяку дезорієнтацію та відсутність комунікації. Наприклад, у Василькові знаходяться шість військових частин, але, як виявилося, вони між собою взагалі не комунікували. На жаль, ворогу вдалося посіяти паніку, багатьом здавалося, що навколо лише ДРГ.

У Василькові ситуація склалася таким чином, що люди приходили до мене й запитували: «Що робити?» Хлібом-сіллю ворога ніхто не зустрічав. Навпаки, ми в першій день почали формувати загін «Щит Василькова». А офіційно зареєстрували його пізніше, бо тоді було не до цього.

Міський голова Наталія Баласинович молодець — не злякалася й теж брала участь у всьому. Ми створювали якісь штаби, записували охочих, з’ясовували, яка допомога потрібна людям і які засоби треба для захисту міста. Я не відмовляв нікому, брав усіх підряд. Як ти відмовиш людині, якщо вона каже: «Хочу захищати місто, буду робити все»? Просто проводив якийсь відбір — хто здатен те робити, а хто інше.

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Де брали зброю?

— Це було важко, але з допомогою знайомих в різних силових структурах якось наскріб. У мене в перший день було десь 70 одиниць зброї. Роздав її тим, хто вже мав хоча б якийсь досвід.

На піку «Щит Василькова» налічував десь 1200 осіб. Звісно, це були різні люди. Згодом у нас з’явилися інструктори, ми проводили навчання. Я керував цим рухом, тобто працював як менеджер. Самому теж довелося швидко навчатися військової справи.

Ми перерили навколо міста все, що можна, — побудували три лінії оборони. Люди й техніка працювали цілодобово. Цілими селами виходили копати. Коли фахівці бачили, що ми щось зробили не так, підказували, як правильно, і ми переробляли. До нас приїжджали репортери з «1+1». Вони сказали: «Ваші окопи одні з найкращих у Київської області». Ми робили все, як має бути у військових. Колосальна робота була проведена.

— 7 вересня, в День воєнної розвідки України, ви написали у фейсбуці: «Понад рік тому не міг й уявити, що стану частиною цієї великої родини надлюдей. Війна внесла свої корективи. І я дуже пишаюсь, що маю змогу боронити свою країну, воюючи в рядах воєнних розвідників. Їхня місія надзвичайно важлива. Але завжди прихована й непомітна. Це мужні, витривалі, виважені, мудрі та рішучі люди. Вони ховають обличчя. Їх ніби нема». Як ви опинилися в лавах ГУР? Вам запропонували туди піти чи то було ваше бажання?

— Коли у Василькові більш-менш стабілізувалася ситуація й ми розуміли, що все добре, я з невеличкою часткою місцевих мешканців виїжджав з хлопцями з Головного управління розвідки на якісь завдання. Вони тоді працювали в Димері, ми там разом з ними щось робили. Навіть ворожу техніку одного разу захопили. В Інтернеті можна прочитати, як це зробив «Щит Василькова».

А загалом все банально, якщо чесно. Просто ще до війни були знайомства в ГУР. Бачив, як вони розуміються на війні, які дають слушні поради. Для мене вони були справжніми авторитетами. Вважав, що в ГУР найкращі воїни України. Тому попросився до них, щоб бути максимально корисним.

— Вибачте, але все ж таки ви людина з вулиці. А в цій структурі фахівці найвищого класу. У військових розвідників мозок по-іншому працює.

— У «Щиті» набув якихось навичок, багато вчився. Коли вже потрапив у ГУР, нас десь із три місяці тренували досвідчені інструктори перед першими бойовими виходами. Але насправді це близько десяти відсотків від того, що ти маєш знати та вміти.

Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня

— Як вас перевіряли?

— Мене знали особисто, тому, може, перевірок було менше. Але все одно заповнював анкети, проходив поліграф, фізичні й психологічні тести. Просто у той період ця бюрократія була трошки спрощена. Однак потім, коли ми вже добирали бійців, для них вже все було, як раніше. Вимоги до людей дуже серйозні.

Наш батальйон взагалі формувався таким чином: хлопці приводили тих, кого знають. Наприклад, я прийшов, зі мною зі «Щита» ще двадцять осіб. Майже у кожного теж є друзі, які хотіли потрапити до нас.

«Артан» складається виключно з добровольців. У нас немає жодної людини, яка б прибула з військкомату. Звісно, що люди дуже різні. Є чиновники, як я, або, наприклад, перший заступник об’єднаної територіальної громади з Вінницької області, є успішні бізнесмени, є колишній генпрокурор, який теж воює. Тобто взагалі така збірна солянка. Але більшість — це спортсмени: кандидати в майстри спорту, майстри спорту з різних єдиноборств. Чотирикратний чемпіон світу з тайського боксу Олег Приймачов нещодавно був нагороджений орденом першого ступеню «За заслуги».

А є бійці з кримінальним минулим. Якщо хтось потрапив за ґрати, не можна засуджувати, бо є різні обставини. Все залежить від людини. Ці хлопці показали себе з дуже гарної сторони як воїни. Вони відчайдушні, швидко навчаються, викладаються максимально. За стільки часу не було жодного зауваження.

Більшість людей у складі батальйону — ті, кому є що втрачати, хто досяг певного успіху в цивільному житті.

Я є командиром взводу. У мене понад тридцять підлеглих. Виконував з ними всі завдання. Причому формат такий, що щоразу біля мене працюють різні люди. Так от, сьогодні я довіряю кожному та знаю слабкі й сильні сторони будь-кого. У нас немає таких, хто піде до ворога з піднятими руками. Ми не кидаємо поранених. Було дуже багато ситуацій, жодного разу навіть думки про це не було ні у кого. Це вже давно перевірено.

У нас, навпаки, людей необхідно стримувати. Бо багато гарячих голів. Я їм завжди кажу, що треба не вмирати за Україну, а вбивати за Україну, та правильно й чітко виконувати завдання.

На війні насправді, якщо ти робиш все правильно, загинути важко. Це цивільним здається, що людину в бою вбити просто. Однак я особисто вважаю, що, якщо у тебе фахова підготовка, ти багато вмієш і робиш правильно, все буде добре. Хоча, звісно, поранення можна отримати. Командуванню, з яким нам дуже пощастило, важливо, щоб ми поверталися з завдань живими й неушкодженими.

— Відомо, що ворожі військові розвідники теж непогані фахівці. Хто кого переграє в цьому протистоянні?

— Недооцінювати ворога не можна. Як у нас є дуже толкові бійці, так і в них.

Щодо протистояння з їхньою військовою розвідкою, важко сказати, хто сильніше. Там не така велика кількість суперспецпідрозділів. У нас теж саме. Просто там багато людей. Але толкових і навчаних мало.

Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше — один одного», — Роман Безсмертний

— Ви брали участь в драматичній обороні Бахмуту. Там було справжнє пекло.

— Так. Я там пробув місяць, зустрів Новий рік і Різдво. Бої за це місто для мене, мабуть, були одним з найтяжчих завдань.

Більшість задач, які ми виконували, точкові. Приїхали на два-три дні, зачистили, захопити щось — і назад. А вже після нас заходили ЗСУ, ще хтось. А важко, тому що ти майже без сну, постійно працюєш в режимі нон-стоп.

Ми фактично виконували функцію піхоти. Спочатку приїхали допомагати їм робити якісь прориви й просуватися вперед. Але виходило так, що ми увечері заводили Збройні Сили на позиції, а вони вранці відступали. Ми так кілька разів зробили, а потім зрозуміли, що це дурна робота.

Тому вирішили розтягнутися по всій лінії фронту групами по три-чотири людини разом зі Збройними Силами для того, щоб у них з’явилася впевненість у собі. І це справді спрацювало. Тоді багато хто повірив у себе. Ми знайшли спосіб залучити кожного, щоб людина була корисною. Дехто, наприклад, заряджав і перезаряджав нам зброю. Бо на позиціях насправді не всі воїни. Хтось боїться стріляти або не вміє, хтось просто морально не може цього робити. Є й такі, щоб ви розуміли. А деякі, навпаки, потім розкривалися як класні бійці.

Таким чином діяв не лише «Артан», а й батальйони «Шаман» і «Легіон» (Міжнародний легіон при ГУР, окремий спецпідрозділ Інтернаціонального легіону оборони України. — Авт.). Тобто завдяки цим підрозділам оборона вийшла на новий рівень і стала дуже ефективною. Ворог швидко відчув різницю.

Проти нас там в основному воювали «вагнера». До речі, це, мабуть, найдосвідченіші воїни росії. Вони вміють воювати, найвища підготовка й реальний бойовий досвід є саме у них, оскільки вони постійно воювали в різних гарячих точках світу. А найкращий воїн той, хто має більше досвіду.

Вже всі знають, як по-дикунськи вони діяли. Спочатку запускали вперед своїх так званих одноразових, щоб виявити наші позиції. Ми їх вбивали, а тоді вже йшла їхня добре навчана спецура. Але ми не поступалися «вагнерам» й успішно виконували свої завдання.

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

— У радянських та російських фільмах і книгах бойову розвідку показували так: пішли хлопці за лінію фронту, підірвали якийсь потяг або взяли «язика», повернулися, отримали нагороди. Але ж сучасна розвідка — це зовсім інше.

— Вона взагалі широкоформатна, тобто ми робимо абсолютно все, але краще за інших. Ми такі універсальні солдати.

В ГУР є люди, які працюють у глибині росії, це взагалі окрема історія.

Щодо нас, якщо є завдання в повітрі, йде робота в повітрі. Наш підрозділ не брав участь, але весь світ був у захваті, коли вертольоти ГУР літали на «Азовсталь» та на Зміїний. З недавнього це блискуча спецоперація «Синиця», коли російський пілот Максим Кузьмінов перейшов, точніше перелетів на наш бік на військово-транспортному гелікоптері Мі-8.

Якщо треба бути піхотою, як показав Бахмут, ми працюємо як піхота. Якщо на воді — працюємо на воді, причому досить багато, починаючи з Енергодара. Ми протягом майже чотирьох місяців діставалися туди на моторних гумових човнах. Вночі висаджуєшся на берег, потім контакт. Вийшло — добре, не вийшло — повертаєшся назад.

Або якесь точкове завдання. Починаємо бій, розуміємо, що їхніх сил більше в рази, відступаємо. Або, наприклад, якусь стратегічно важливу будівлю треба було зачистити й підірвати. А вона знаходилася недалеко від берегової лінії. Ми заходили по-тихому, відпрацьовували ту будівлю і вже з боями відступали.

Якщо чесно, у нас реально дуже божевільні операції. Люди не розуміють, як це можна реалізувати. Та й ми самі, коли робимо, думаємо: це виглядає збоку дуже зухвало й відчайдушно.

— Скільки часу треба на розробку й підготовку таких операцій? Це ж не кавалерійський наскок?

— Звичайно, не наскок, тому що ми цінуємо людей. Наше командування вимагає бережно ставитися до особового складу. У нас дуже мало загиблих, слава Богу. Сподіваюся, що більше не буде. Наш командир батальйону Віктор Торкотюк (позивний «Титан») — молодець. Для нього дуже важливо виконати завдання, але головне — це життя людей.

В росії все інакше. От сьогодні у них наступ і вони мають хоча б на десять метрів просунутися вперед. Вони роту можуть втратити, але не зупиняться, поки цього не зроблять. Це чисто радянська тема: взяти якесь село, покласти дві тисячі людей, а потім відрапортувати нагору: «Ми вже в цьому населеному пункті». Який не має жодного стратегічного значення.

У нас такої дурні немає. Ми можемо відступити, а наступного дня продавити ворожу оборону. І при цьому зберегти життя. Тому що ми всі вже як сім’я — звикли один до одного, переживаємо, коли хлопці йдуть на завдання. Та й вкладено в кожну людину колосальні сили, знання, гроші.

Наш підрозділ постійно росте. Коли ми починали, у нас було сорок осіб. Зараз набагато більше. І є черга з охочих. Ми створили свій інстаграм. Нам кожного дня пишуть: «Можна до вас?» Ми там викладаємо відео, як працюємо. Людям здається, що все наче як у фільмі. Збоку дійсно виглядає красиво, але насправді це важка ризикована робота. Хоча, чесно, піхоті та іншим теж нелегко. У кожного своя праця, просто наша має ефектніший вигляд.

— Коли вам вперше стало по-справжньому страшно?

— Це, напевно, першій вихід на Енергодар. Я й декілька хлопців тоді здійснювали відволікаючий маневр: заходили на човні с однієї стороні міста, а решта мали висадитися в іншому місці. Ніч, темна вода. Ми підійшли дуже близько до берега й почали стріляти з міномета. Але у нас був не якийсь сучасний катер, а буксир, у якого в підсумку поламався один двигун. Назад йшли зі швидкістю сімнадцять кілометрів на годину. Це був справжній стрьомний момент. Але все добре, всі живі.

— Чи можуть росіяни підірвати АЕС в Енергодарі, на вашу думку?

— Знаю, що в експертному середовищі є багато версій на цю тему. АЕС можна підірвати по-різному — так, що накриє всю Європу, Україну та пів росії, можна й мінімальний вибух влаштувати. Але якби можна було б підірвати, росіяни б це вже зробили.

Це був би, думаю, реальний вихід для росії, бо вони хочуть призупинити війну, але не можуть втратити обличчя. І ми хочемо, щоб війна зупинилася. Але не можемо віддавати свої території. Тобто виникла патова ситуація. Для того, щоб її вирішити, має трапитися щось глобальне. Катастрофа на АЕС ідеально для цього підходить. Росія скаже: українці підірвали АЕС, тому ми виводимо свій особовий склад, бо бережемо людей. Як варіант. Але якщо росіяни поки що цього не зробили, думаю, вони шукають якийсь інший шлях, щоб призупинити цю війну.

Читайте також: «Чи живий путін, у нас буде можливість з’ясувати під час проведення міжнародного трибуналу», — Андрій Юсов

— Чи є вірогідність, що ворог знову піде на Київ?

— Вона, може, є. Але ворог сьогодні не має стільки сил. Щоб піти на Київ, йому треба буде залишити якісь лінії, втратити багато чого. На сьогодні вони виснажені теж. І в них немає такої кількості підготовлених військ.

А нас за цей час навчили багато чому. Зброя у нас краще. І комунікація вже є. Тобто все не так, як у перші дні. Навіть якщо вони й захочуть, це буде неможливо.

— У День незалежності була реалізована дуже зухвала й гучна спецоперація: близько п’ятої ранку наш десант висадився на кримському мисі Тарханкут. Кремлівські пропагандисти казали, що було чути вибухи, а в ГУР підтвердили, що у цьому районі відбувся бій, але завдання наші виконали. Ви теж були там?

— Я особисто у висадці не брав участі. А мої люди там були. Це відбувалося дуже стрьомно. Ти на маленькому човнику, тебе атакує ворожий літак, а навколо море, тобто немає куди заховатися. Вся надія лише на шкіпера, який маневрує.

Ми можемо з гордістю сказати, що вийшли без втрат і жодного нашого катера не було підбито. Зате ми підбили з ПЗРК один літак прямо з човна. Єдине, що загубили одну людину. Про цю пригоду вже всі знають. Наш солдат (позивний «Конан») просто випав за борт при маневрі катера, коли той намагався ухилитися від ворожого вогню. До берега 130 кілометрів. Він провів 14 годин в морі. Так вийшло.

Хлопці намагалися його одразу ж знайти. Але заважали хвилі, плюс в небі кружляв ворожий літак. Тому вимушені були повернутися. Зрозуміло, що ми не кинули його. Наш командир батальйону «Титан» доклав максимальних зусиль та підключив усіх, кого треба. До речі, він завжди так діє, коли мова йде про долю підлеглих. Одразу підняли безпілотники, і врешті решт нашим БПЛАшникам (вони молодці) вдалося знайти тепловий слід. Ми чекали моменту, коли буде зручно забрати «Конана». Але його все не було. Потім все ж таки відправили групу. Вони, ризикуючи життями, забрали бійця. З «Конаном» все добре.

Читайте також: «На День незалежності запустимо від Луганська до Ялти дуже гучні й масштабні акції», — координатор руху «Жовта Стрічка»

— Ви сказали, що у вас немає ніяких радянських «калашів», тобто виключно сучасна зброя.

— Це правда. По-перше, користуємося зброєю та спорядженням найкращих зразків армій НАТО. Ми працюємо на базі 5,56 калібру. Якщо порівняти забезпечення нашого підрозділу та підрозділів регулярної армії, то у нас всього дуже багато. Хоча нам все одно не вистачає, оскільки підрозділ збільшується. По-друге, ми прагнемо, щоб кожний боєць мав все своє — тепловізор, пристрій нічного бачення та багато іншого. По-третє, під час бойових дій це все може втрачатися, виходити з ладу. На завданнях так виходить, що одне розбили, інше загубили. А ці речі цінні. По 10−15 тисяч доларів.

За ці півтора року наш підрозділ набув колосального досвіду, ми фактично освоїли всі види й напрямки діяльності військової розвідки. У нас є БПЛА-сектор, є снайпери, є мінометники. Намагаємося, щоб були фахівці всього спектру.

Ми постійно проводимо навчання. У нас взагалі принцип такий: коли ми не на війні, ми навчаємося. Завжди виходимо на бойові завдання в найкращій формі. Це як у спорті. Ти довго й багато тренуєшся та до змагань підходиш повністю готовим. Тут те саме. Робиш роботу, трохи відпочив, потім тренуєшся далі, знову завдання.

Ми маємо бути дуже витривалими фізично. Це вимога. Тому що буває, що треба пройти або пробігти десять кілометрів з вагою п’ятдесят-шістдесят кілограмів, та ще й під обстрілами. Це дуже непросто. А якщо зима, багнюка, лід, то ще важче. Тому треба тренуватися. Плюс відпрацьовувати до автоматизму навички швидко стріляти, перезаряджати, рухатися. Одне й те саме ти виконуєш монотонно сотні разів. Якщо якийсь час нічого не робиш, навички втрачаються. Тому треба постійно над ними працювати. Немає межі досконалості.

Плюс ти маєш бачити, як працюють побратими, хто що може й не може. Це називається злагодженням. Ти знаєш всі сильні й слабкі сторони тих, з ким ідеш на завдання.

— До вибухів «бавовни» на окупованих територіях або в росії ваш підрозділ причетний?

— В ГУРі, звичайно, причетні. Щодо «Артану», ми не маємо своєї артилерії. Максимум, що у нас є, це міномети. У нас є група БПЛА, яка успішно працює. Вони здійснюють аеророзвідку й запускають дрони-камікадзе.

— Ще про які зухвалі операції можете розказати?

— Про найцікавіше та найяскравіше не можна розказувати. Кожна операція по-своєму важка й цікава. Бо ти ніколи не знаєш, як вона відбудеться. Часто буває так: 90% того, що ми плануємо, не виходить, тому далі йде імпровізація. А експромти, як показує практика, найефективніші. Часто працюємо на куражі.

— Це правда, що Буданов іноді бере участь в операціях?

— Він дуже відчайдушний та крутий, справжній досвідчений воїн і командир. Розробляючи плани спецоперацій, займаючись стратегією, він пропонує нестандартні підходи. Він фанат нашої справи, він на своєму місці. Немає жодного озброєння, щоб він не знав, скільки воно важить, яка дальність польоту снаряду тощо.

Це не афішується, але знаю, що він іноді — не для піару! — заходить разом з хлопцями в такі місця, де реально дуже небезпечно. Проходить так само, як ми, через мінні поля та інші перешкоди. Кожний думає: якщо Буданов не лякається, чому я маю боятися? Він надихає нас своїм приходом. Буданов — зразок і великий авторитет для всіх.

Читайте також: «Якщо Захід дозволить вам вести цю війну як наступальну, все закінчиться дуже швидко Перемогою України», — історик Юрій Фельштинський

— Ви брали участь у тому, що на так званих вишках Бойка знову замайоріли українські прапори?

— Ми їх захопили ще за місяць до того, як про це повідомили офіційно.

Ці вишки мають стратегічне значення. До Криму від вільної території все-таки далеко. А вишки можна використовувати як якийсь перевалковий пункт, якщо треба працювати по півострову. Плюс там стояла російська апаратура, яку ми знищили.

— Скільки часу зайняла ця операція? Вона була важкою?

— Важкою була невідомість. Ти не знаєш, що тебе може чекати: міни у воді — та все що завгодно. Плюс постійно напружувало те, що зверху літаки чергували цілодобово. Будь-якої миті могли відкрити по нас вогонь.

А тривала вона недовго. Ми захопити одну вишку, потім іншу. Почергово одну за другою. А готувалися близько місяця.

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— Один військовий нещодавно в приватній бесіді сказав, що зараз росія почала воювати по-справжньому. Це так?

— Та вони й до того воювали непогано. І стратегічно планували свої дії. Просто тепер змінили підхід і формат. Вони так само роблять перехоплення та слухають наші переговори по рації. У них є крута техніка. Є такі речі, яких навіть у нас немає. У них сильні РЕБи. Є гелікоптер, на ньому стоїть якась приблуда, він підіймається та бачить на двісті п’ятдесят кілометрів все, що є, — від маленького човника до великого судна. У нас таких речей ще немає.

Росіяни так само навчаються, готуються, удосконалюються. Вони на початку вторгнення тупо повели сюди колони та ешелони, розраховуючи, що всіх злякає їхня кількість. А ми показали, що не боїмося. А якщо навіть і боїмося, то можемо згуртуватися й подолати свій страх. А зараз вороги вже адаптуються під нас. Вони знають, як ми воюємо, ми — як вони. Тому вже починається таке — хто кого перехитрує, хто знайде щось нове. Виграють нестандартні рішення та якісь новинки.

— Можна конкретніше?

— Дивіться. Школа військової справи, в принципі, одна й та сама. Звісно, що натівські стандарти, за якими ми намагаємося діяти, трохи відрізняється від російських. Але все одно їхня спецура теж вчиться по тих же натівських стандартах. Тобто, по суті, ми вчимося по однакових книжках. Але при цьому ми робимо те, чого вони не очікують. Наприклад, піти в Крим на гумових човнах — п’ять з половиною годин морем вночі! — це нестандартно.

Нас навчали й американці, й британці. Вони всі колишні військові. Взагалі я спілкувався з багатьма іноземцями. Зокрема, з хлопцями з «Легіону» ГУР, які воюють за Україну. Вони дивуються нашому відчайдушному підходу.

Американцям та англійцям треба, щоб спочатку пролетіла авіація, потім попрацювала артилерія, і лише тоді, коли на території майже нікого немає, йде спецназ, а після вже заходять інші. Вони так звикли воювати. А у нас більшість рішень незвичні. Вони суперечать книжкам та інструкціям. Може не бути ані авіації, ані арти, а ми вже пішли. Багато чого незвичного може відбуватися.

Думаю, що українська армія буде однією з найсильніших у світі. Наші фахівці будуть потрібні на всіх континентах.

— Зараз ми бачимо війну в режимі онлайн. Це заважає вашій роботі?

— Думаю, що цивільні спокійніше та впевненіше почуваються, тому що кожен розуміє реальний стан справ і що та як відбувається. Люди бачать якісь успіхи, що ЗСУ щось звільнили, прорвали, там підбили, там захопили. Тобто люди знають правду. На відміну від росії, де постійно брешуть.

Що стосується останніх морських операцій, вони кожного разу, коли засікали якісь наші катери, то в новинах та телеграм-каналах писали, що всіх підбили та збили. У нас катерів стільки немає. Звісно, на нашому телебаченні теж буває, що щось можуть додати в новинах. Взагалі ніколи людство так не бреше, як на виборах і на війні. Це я вже кажу як політтехнолог.

— До речі, про політику. У нас завішені очікування щодо тих, хто воює. Багато людей вважають, що повернуться хлопці з фронту й наведуть лад у країні. Ви десь сказали, що теж бачите себе після закінчення війни в політиці. Що буде запит на людей, які розуміються на проблемах захисників України, тому плануєте займатися цим сегментом.

— Країною мають керувати ті, у кого є управлінський досвід. Є унікуми, які його не мають, але швидко навчаються.

У 2014 році ми вже бачили деякі негативні приклади участі колишніх фронтовиків у політиці. Можливо, я теж цим займуся. Але сьогодні нема про що говорити, бо до кінця війни ще далеко. Хоча моя думка така, що росія все одно знайде якийсь вихід, щоб заморозити або призупинити дії, тому що у них вибори, в Америці вибори, а не можна вести війну й вигравати перегони. Щось одне програєш. Або те й те. Інакше не буває.

Читайте також: «Давайте зараз не лякати себе проблемами, які будуть після війни», — Олексій Гарань

— Суспільство дуже перегріли очікуванням наступу. Нам з телеекрана говорили, що все станеться швидко, що влітку вже поїдемо у звільнений Крим. Але кожен метр звільненої землі — це втрати, поранення, знищена техніка. Багато людей не розуміють цього. Вони запитують, чому дуже повільно йде звільнення територій.

— Якщо форсувати подію («ви маєте сьогодні в будь-якому випадку прорвати цю лінію оборони й захопити такий-то населений пункт»), будуть великі втрати особового складу.

В Україні все-таки цінують життя людей, тому все робиться повільними кроками, але з меншими втратами. Не так швидко, може, як хотілося, однак все одно є позитивна динаміка, хоча, може, дуже повільна. Якщо на одному напрямку зупинилися, то на іншому просунулися. От тут поки що пауза, а там є рух.

Так, росіяни добре окопалися та укріпилася. Вони теж не хочуть віддавати захоплене. Але для нас швидкий наступ — це точно великі втрати. Тому слава Богу, мабуть, що він не швидкий, і що командування це все розуміє та береже людей.

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — ще про продовження війни чи вже про відновлення країни?

— Маю надію, що все-таки про відновлення. Якщо подивитися історію, війна позитивно впливала на багато країн — вони потім швидко розвивалися. Це шанс, який не можна втратити, бо більше для України його не буде. Сподіваюся, що наша влада використає всі можливості, щоб ми жили краще, ніж раніше.

Тобто мрію про відбудову, але реальність все-таки показує, що війна, мабуть, надовго, тому треба адаптуватися та привчатися жити, як в Ізраїлі. Але в Україні не має бути жодних окупованих територій.

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

2650

Читайте нас у Facebook