«Ночами приходив чеченець, витягував когось із камери і жорстоко бив»: пожежник Микола Зубаренко про життя в окупованій Балаклії
Україна поступово та планомірно повертає окуповані російськими загарбниками території. Днями було деокуповано Херсон — єдиний обласний центр, який змогли за 8 місяців захопити рашисти. Поки мешканці цього міста приходять до тями після вигнання окупантів, на інших звільнених від загарбників територіях вже вирує життя.
Балаклію звільнили в середині вересня внаслідок успішного контрнаступу ЗСУ на Харківщині. Радість перемоги затьмарили жахливі знахідки в цьому місті, які залишили по собі росіяни: кілька катівень, в яких окупанти знущалися з українських громадян, і стихійні братські могили, де ховали розстріляних мирних жителів захоплених українських міст.
Пожежний Микола Зубаренко не поїхав з рідного міста навіть після того, як туди прийшли росіяни. Він разом зі своїми колегами продовжував працювати у пожежній частині Балаклії. Кілька разів до цієї частини приходили представники окупантів та намагалися схилити пожежників до роботи на окупаційний режим. Але працівники ДСНС майже всі залишилися вірними присязі на вірність українському народові. А потім одного дня за Миколою прийшли.
Зубаренко досі не може зрозуміти, для чого росіяни його заарештовували, якщо відпустили з ув'язнення за п'ять діб. Дякувати Богу, сам Микола не випробував на собі всі жахи катівень, хоч і був свідком того, як росіяни знущалися з українців.
«Коли росіяни заходили до Балаклії, місто наче вимерло»
— Росіяни увійшли до Балаклії 6 березня. Чи багато мешканців до того моменту вже покинули місто? - питаю у Миколи Зубаренка.
— Ні. На той момент майже всі жителі Балаклії були на місці.
— Як ви вважаєте, чому? Адже з 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення в Україну, до 6 березня був час евакуюватися.
— Можливо, жителі Балаклії сподівалися на якийсь щасливий результат, що росіяни не дійдуть до нашого міста.
— 24 лютого о пів на п'яту ранку в Балаклії теж було чутно вибухи?
— О пів на п'яту ранку мене телефонним дзвінком розбудив син. Він теж працює у ДСНС і якраз був на зміні. Каже: «Вивезіть усю мою сім'ю до Протопопівки. Росіяни зараз бомбардують Харків». Я не повірив своїм вухам. Вийшов на балкон — тиша. Жодних вибухів. Переглянулись із дружиною, і вона каже: «Зателефонуй товаришеві до Харкова». Я знову вийшов на балкон з телефоном, і саме тоді, коли розмовляв з товаришем, побачив спочатку сам вибух, а потім уже почув звук від цього вибуху. Це росіяни стріляли по арсеналу, але влучили кудись за містом.
— Страшно було?
— Авжеж, страшно. А як тут ще може бути? Будь-якій нормальній людині буде страшно.
— А ви чому не поїхали із сім'єю?
— У мене така робота, що я мав залишатися у місті. Я ж працюю у ДСНС. Але це одна причина. Я корінний житель Балаклії. Не маю родичів в інших регіонах України. Тож все одно нікуди було Їхати.
— Ви пам'ятаєте той день, коли росіяни почали заходити до вашого міста? Якою була реакція місцевих жителів на окупантів?
— Перші дві колони пройшли об'їзною дорогою, але в саме місто не заходили. Трохи згодом пішла третя колона. І ось вони вже зайшли до Балаклії. Мені все було добре видно з вікна й навіть удалося дещо зняти на відео. Що мене вразило: у цей момент все місто наче вимерло. Усі сиділи по хатах і не знали, як поводитися.
— Окупанти одразу почали господарювати у місті?
— Ні, у перші дні вони поводилися дуже тихо. І тому у багатьох жителів нашого міста створювалося таке враження, що вони переночують та підуть. Але закінчився березень, почався квітень, і ми зрозуміли, що росіяни нікуди добровільно йти не збираються.
«У квітні почався терор. Людей затримували на вулиці та змушували копати окопи. З цих робіт поверталися не всі»
— Як окупанти поводилися з жителями міста?
— Знову ж таки, спочатку нікого не чіпали. А у квітні розпочався терор. Людей стали затримувати на вулиці та змушувати рити окопи. З цих робіт поверталися не всі. Дехто просто зникав. Досі їхні рідні не знають, де вони.
— У квітні вже почали говорити про те, що рашисти влаштували у місті кілька катівень?
— Про це стало відомо не одразу. Просто місцеві розмовляли між собою, що почали кудись зникати люди.
— До цього питання ми повернемося трохи згодом. Ви ж разом зі своїми колегами, як я зрозумів, продовжували працювати у ДСНС. Росіяни намагалися вас чи ваше керівництво схилити до співпраці?
— Вони почали здалеку. Спочатку приїхали до нас, аби попросити води для своїх потреб. А потім почали приїжджати дедалі частіше. З'явилися, як у нас їх називали, «специ» — представники російських спецслужб. Після проведеної з керівництвом нашого підрозділу розмови один з наших начальників терміново виїхав на територію, підконтрольну Україні. І вже потім, через деякий час, в Інтернеті хтось виклав його розписку про те, що він дав згоду на співпрацю з окупантами. Мабуть, давав цю розписку, щоб урятуватися та виграти час, а потім втекти.
«У нашому місті ще до війни жило багато таких, хто чекав на прихід росії»
— Росіяни у березні увійшли до міста без бою. Звідки стільки руйнувань?
— Так росіяни самі й обстрілювали Балаклію, щоб розповісти місцевим про те, що їх обстрілюють ЗСУ. Це було видно, хто саме обстрілював місто. Достатньо було подивитися, як у цей час спокійно поводилися окупанти.
— Куди здебільшого стріляли?
— Били по військовому заводу. Але дуже часто потрапляло й по приватному сектору, й по квартирах.
— Мирні люди внаслідок обстрілів гинули?
— На жаль, так. Від цього не сховаєшся. Це росіяни знали, коли й куди прилетить, а звичайні люди цього не знали.
— І багато хто з місцевих вірив у те, що їх обстрілюють ЗСУ?
— Розумієте, у нашому місті ще до війни жило багато таких, хто чекав на прихід росії. Їх не було потреби в чомусь переконувати. Але переважно місцеві люди знали, хто насправді їх обстрілює.
— Миколо, а на що ви жили весь цей час? Вам платили зарплатню?
— Звісно, платили. Україна сплачувала. Гроші приходили на картку. Ось тільки зняти їх було дуже складно. Але викручувалися. Просили бізнесменів переводити в готівку гроші за певний відсоток. Перекидали свої зарплати їм, а вони вже якось діставали готівку. Жоден банкомат у місті не працював.
— А магазини у місті працювали? Товар був?
— Так, магазини працювали. Але товару було небагато. Його возили спочатку з окупованого Куп'янська, а потім у магазинах на полицях почали з'являтися товари з «днр».
— Рублі вже ходили?
— У магазинах можна було щось купити лише за гривні. Це вже ближче до осені почали з'являтись ціни й в рублях.
— Зважаючи на все, ближче до осені росіяни й самі вже повірили в те, що вони в Балаклії залишаться назавжди?
— Так, вони постійно про це говорили мешканцям міста, що Балаклію українцям уже не здадуть.
«Щойно я назвав своє прізвище, мені одразу заламали руки назад, надягли кайданки, а на голову — мішок»
— У серпні вас заарештували… Не було враження, що вас хтось здав? Адже ваш молодший син служив у ЗСУ і, на жаль, загинув. Я чув, що родичів воїнів ЗСУ росіяни шукали у кожному захопленому ними місті.
— Мене однозначно хтось здав. І це був, найімовірніше, хтось із моїх колег. Я навіть знаю, хто. Але, оскільки я не маю доказів проти цієї людини, називати її ім'я не буду.
Я був на службі, коли до нашої пожежної частини приїхали росіяни. Весь склад варти вони вигнали надвір і почали запитувати прізвища. Щойно я назвав своє прізвище, мені одразу ж заламали руки назад, надягли кайданки, а на голову — мішок.
Мене привезли до місцевого райвідділу поліції та кинули в камеру. Камера була невеликою — десь два на три метри. Нас там було п'ятеро людей.
— Вас допитували?
— Ні. Я взагалі не знаю, що це було. Провів у камері п'ять діб. Потім мене вивели з камери, посадили в машину та сказали, що я їду в Україну. Я не знаю, якому святому мені молитися, що мене не чіпали. До речі, щойно мене відправили на підконтрольну Україні територію, я зателефонував синові та сказав, що йому треба їхати з Балаклії. Домовився з перевізником, який забрав сина та привіз його до Харкова. Як раз вчасно. Бо через кілька годин до будинку, де він жив із сім'єю, прийшли окупанти, щоб заарештувати вже його.
— Вам, можна сказати, пощастило.
— Мені так. А ось про інших заарештованих такого не скажеш. Їх нещадно били. Ночами приходив якийсь, судячи з акценту, чеченець, витягував із камери когось на вибір і прямо там жорстоко бив. А когось забирали на допити. У нас був один чоловік у камері, якого звали Сергій. За ті п'ять діб, що я перебував у камері, його кілька разів викликали на допити, і він звідти ледь-ледь приповзав трохи живий.
Взагалі, тоді затримали багатьох моїх колег з пожежної частини. Серед них були дві наші жінки — диспетчери. Слава Богу, з наших дівчат не знущалися. Але ночами до них приходив Мурат, який сказав, що буде їхнім куратором. Я запам'ятав його ще до арешту. Він часто приїжджав раніше до нашої пожежної частини та намагався вести розмови зі співробітниками. Про що цей Мурат розмовляв з дівчатами щоночі, до чого схиляв, я не знаю.
— Ви вже повернулися додому після деокупації рідної Балаклії?
— Так, тільки-но росіян вигнали з нашого міста, я та всі мої колеги, які були змушені виїхати, повернулися до Балаклії. Ми всі продовжуємо працювати у «пожежці».
— Як Балаклія сьогодні живе після окупації?
— Можна сказати, що чудово. Місто оживає, відновлюється, люди повертаються. Щоправда, й саме місто, і його околиці сильно заміновані. Ось, наприклад, у селі під Балаклією, де в мене дача, було розкидано дуже багато так званих пелюсток. На жаль, під час розмінування вже кілька разів підривалися піротехніки. Нещодавно швидка допомога підірвалася на міні. Наші приїхали на місце гасити пожежу та діставати тіла загиблих і натрапили на протитанкові міни. Росіяни перед тим, як піти, мінували все, що тільки можна.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь поліціянта з Балаклії, який до вторгнення росіян до міста працював у місцевому поліцейському управлінні.
2406Читайте нас у Facebook
